Колишній прокурор: "Раніше злочини були менш жорстокими"![]() Запис про набір юристів до Київського національного університету потрапив йому на очі дещо випадково. Привабила ця спеціальність – хоча, каже, ніхто нічого не радив і в роду ніколи не було юристів...
На юридичну "стежку" Дмитро Коломієць ступив не одразу. Після восьми класів пішов учитися на взуттєвика у Київську профтехшколу. Встиг попрацювати майстром розкрійно-заготівельного цеху на ужгородській фабриці та на взуттєвій фабриці у Молдові.
А після зарахування на юридичний факультет у рідному селі Івки Богуславського району Київської області жартували: мовляв, тепер у нас з’явився свій прокурор. В університетському гуртожитку мешкав разом із майбутнім першим Президентом України Леонідом Кравчуком, письменниками Василем Симоненком та Миколою Сомом. Саме тут він познайомився і з жінкою, яка стала його дружиною.
…Професійна кар’єра Дмитра Коломійця була стрімкою: ще на стажуванні виконував обов’язки прокурора району, потім був слідчим, помічником прокурора, а з 1966 року очолив прокуратуру Кам’янського району.
– До усіх своїх відвідувачів я звертався тільки на ім’я та по батькові, – пригадує Дмитро Сидорович. – Люди часто по-щирому дивувалися цьому.
Серед сотні розслідуваних справ та підсудних пригадує чоловіка, який помстився за репресованого у 1937 році батька, убивши свідка у тій давній справі – завідувача свиноферми. Для розслідування звичайного, на перший погляд, убивства в селі Голяківка (нині Веселівка) довелося навіть вдатися до хитрощів.
– Пізно ввечері жителі села виходили з клубу після кіносеансу й на дорозі побачили тіло завідувача місцевої свиноферми, – пригадує Дмитро Коломієць. – Він помер від вогнепального поранення в голову. В нього, відповідно до висновків експертизи, стріляли з німецького пістолета.
Слідчі почали шукати вбивцю і одразу ж з’ясували – востаннє завферми йшов з толоки разом зі своїм сусідом. Втім, переконливих доказів можливої причетності селянина до вбивства не було. Та все ж пішли до його будинку з обшуком.
– У нього вдома ми знайшли самогон, за що вже передбачалася відповідальність, – говорить Дмитро Коломієць.
– Ми затримали його і продовжили слідство по вбивству. Провели повторний обшук: у підозрюваного був шестирічний син і зрозуміло, що дитина не могла не бачити зброї в будинку. Накупили дитячих пістолетів різного кольору і розкидали по долівці. Дитина вигукнула, що і в тата таке є. Але ж треба було ще знайти той пістолет.
Зрештою, розкрити вбивство завферми допоміг випадок: підозрюваний проговорився співкамернику.
– Виявляється, пістолет був захований у сараї під куликами очерету, – каже Дмитро Сидорович.
Експерти підтвердили – у завідувача свиноферми стріляли саме зі знайденої вогнепальної зброї. Підозрюваному винесли обвинувачення й згодом посадили на 15 років за ґрати.
– За весь час моєї роботи в прокуратурі таких жорстоких злочинів, як зараз, не було. Й тяжких злочинів тоді скоювали набагато менше, – розповідає Дмитро Сидорович. – Та й до їх розслідування підходили ретельніше. Скажімо, самогубства, скоєні неповнолітніми, були на особливому контролі генерального прокурора СРСР: навіть по кілька років з’ясовували причини, через які з власної волі йшли з життя діти…
Друзі Дмитра Сидоровича намагалися забрати його з органів прокуратури й влаштувати на роботу у відділ тодішньої Верховної Ради. Втім, обласний прокурор його не відпустив.
З усмішкою на обличчі тепер пригадує і слова свого товариша: мовляв, треба віддати належне людині, яка півтора десятка років пропрацювала в Кам’янському районі з двома спиртзаводами, і не спилась.
– У мене був телефон у Кам’янці з останніми двома цифрами "45" і у директора Косарського спиртзаводу теж номер закінчувався цими цифрами, – пригадує чоловік. – Ми з ним однофамільці. Тільки він був Дмитро Миронович…
«Прес-центр», №42, 17 жовтня 2012 року
|
кількість переглядів: 1552 |